Валерій Харчишин згадав 90-ті у Житомирі: «За українську мову відхоплював фігурних пі$дюлєй»

Фронтмен групи «Друга Ріка» Валерій Харчишин народився в місті Любар Житомирської області, та у 1989 році, по закінченню школи, вступив до Житомирського училища культури та мистецтв імені Огієнка, на відділення духових інструментів.

В 90-х роках Валерiй Харчишин жив в Житомирі, співав у складі ансамблю «Льонок», потім в «Козацькому хорі». В 1994 році стає директором відомого хорового колективу «Орея» і багато гастролює Європою.

У 1995 році засновує групу Second River. Валерiй Харчишин став не тільки солicтом групи, але й автором переважної більшості текстів та музики гурту. У 1996 роцi музиканти змінюють назву на «Друга Ріка».

 

Для тих, хто не розуміє важливості сьогоднішнього прийняття закону про мову, і тим, хто кричить «ведь нікто нє запрєщал любіть свой язик бєз разних там законав».

Розкажу на своєму прикладі.

Це не унікальна історія для України, але мушу її розповісти.

Я зростав в україномовній родині і завжди спілкувався українською. Так, вона не була літературною — а мовою, що нафарширована русизмами та діалектизмими, але для мене вона була рідною українською, як і для багатьох, що і нині мешкають на Любарщині. Я розмовляв нею - де б не опинився. Коли бував у Житомирі, Києві чи, навіть, коли гостював у своїх родичів(українців) у Санкт-Петербурзі. Мені, сцикунові, було дивно, шо дехто мене не розуміє, а інколи навіть зневажає, за те, що я не переходжу на російську. Більше того, я навпаки пишався цією своєю особливістю.

Я приїхав у Житомир

Зрештою, я виріс, приїхав у Житомир, де вступив до училища культури і почав самостійне життя. Досить швидко, буквально на фізичному рівні, я зрозумів, що моя особливість серед місцевих характеризується лаконічним словом «кугут» (правильно, доречі кОгут, загугліть).

Тобто, у 90-ті бути немісцевим у Житомирі, «а імєнно, нє разгаварівать па-русскі» — було, як вам сказати, м’яко кажучи, не престижно, і було б добре, якби це і було основною трагедією, але до цього, за таку особливість, ти міг легенько відхопити фігурних пі$дюлєй. Що постійно з такими і траплялося. Тому, як правило, «кугути» збивалися до купи, просиджували у гуртожитках, а єдиною самостійною прогулянкою - була пробіжка від вокзалу до тієі ж «общаги».

Кілька разів не добігав, тому протягом наступного тижня сидів з синцями і без грошей, що батьки давали на проживання. Досить швидко я зрозумів, аби виживати і почуватися більш менш вільним, потрібно тут терміново адаптуватися і вже на другому курсі я глаголіл на язикє Пушкіна, але цього виявилось забагато, бо я не «гекав» та не використовував звичних для Житомира українських конструкцій у побудові питань, типу, «я пойду узнаю ІЛІ вахтьорша прішла» і багато іншого, що не давало мені шансів стати «мєстним». На це пішов ще якийсь час. Зрештою, я міг розмовляти і на «мєстном», і російською, якою і нині досконало володію. Можу позмагатися з носіями мєстного вєлікоруского.

Це вам яскравий приклад мовної політики 90-х. Всьо понятно? Чи ми звикли все сприймати через пі$дюліну?

Зрештою, за кілька років, я почав забувати українську, бо спілкувався нею тільки розмовляючи з батьками. Десь, приблизно, до 25 років мені довелося знову вивчати українську, яку я постійно удосконалюю донині, а відтепер навчатиму і своїх дітей.

То як думаєте, чи потрібен закон про мову? Чи з нею і так всьо харашо? Надо просто любіть... Тому для мене сьогодні свято.

Але, окрім радості, я відчуваю інше... Кидайте у мене лайном, але я прогнозую різкий злет популярності будь-якого російськомовного контенту у мережі як контраргумент і протест на мовний закон, бо, наприклад, у тих, хто грає, умовно кажучи, «незалежну» музику, саме протест і є основною ідеологічною складовою творчості. Відтак, доводити, що «я нє такой как всє/пойтє і чітайтє што хатітє» — з часом стане альтернативним трендом.

Для прикладу, перегляньте кількість україномовних пісень у TOP 100 на iTunes в Україні: 1-2 українською проти 20-30 російською і навряд чи шось революційно зміниться, попри квоти на радіо, де, безумовно, більше україномовного контенту.

Що робити?

Ясно, що не популяризувати її за прикладом тієї лаконічної русифікації, що я відчув на собі у 90-ті.

Мова має бути культом і трендом, а з часом стати абсолютно природним явищем на всій території України.

Що для цього робити? Я не великий знавець у таких технологіях, але, як мінімум:

• кожен на своєму місці має боротися за якість українського контенту
• уникати шароварщини, умовного «сала з часником» і псевдопатріотичного «борщу» у своїх творах, та перестати стогнати про важку долю неньки у неволі.
• Дати мові вільно розвиватися, не впливаючи і не викорінюючи суржик, за умови якщо на цьому свідомо наполягає автор
• не створювати штучного контенту з літературної «братської могили» українських штампів.

І навпаки, викорінювати русизми в офіційному спілкуванні. Мова має бути живою, але не смішною. Вилучайте різний непотріб та удосконалюйте її. Красиве - люблять. Від потворного ще й насильницького - відцураються. Можливо, це і є найліпше заохочення до переходу на українську. І саме головне, у чому і сам грішний, — виховувати дітей у любові до української змалечку, такими, що вже ніколи їй не зрадять.

Додам, щодо міфу про ісконно-русскіє зємлі і язик на югаввстокє.

Колись, проживаючи кілька днів у Франції у родині емігрантів, я запитав у господаря, звідки родом його предки, що нагородили його такою гарною українською, десь з Галичини? Він відповів - з Луганська.

Нам потрібно її просто згадати, вона у нас в крові.

Оригінал: Facebook / Валерій Харчишин