Де шкільна освіта краща? Порівняння від житомирянина, який 3 роки тому переїхав у Львів

Сьогодні, 2 вересня, у всіх школах Житомира почався новий навчальний рік. Для декого це черговий "нудний" рік за партою, для інших - ще один рік для здобуття знань та освіти. Кожен сам обирає свій шлях.

На честь старту навчального року  "Журнал Житомира" вирішив переказати історію одного чоловіка, який теж обрав свій шлях. Задля якісної освіти своїм дітям він переїхав з Житомира до Львова, школи якого щороку займають високі місця в рейтингах.

У своєму дописі чоловік порівнює навчальні заклади міст і наголошує на тому, що ключова відмінність не у навчальному процесі - а у середовищі життя та мотивації.

Публікуємо допис Володимира Корнійчука без редагування та скорочень.
 

Три роки тому ми з родиною переїхали з Житомира до Львова. Однією з причин було бажання дати дітям гарну освіту. Щороку львівські школи займають 12-15 позицій в ТОР-100 кращих шкіл України за результатами ЗНО, а львівські університети беруть 2-3 місця в десятці кращих вузів країни. В Житомирі ці цифри дорівнюють "приблизно нуль" та "рівно нуль" відповідно. Сумно.

Коли ми переїздили - я поняття не мав, чому воно так. Львів не сильно більший за Житомир. Це не Київ. Це навіть не місто-мільйонник. Але освіта тут суттєво краща. Невже тут якісь інші школи, вчителі, навчальні програми? Проживши тут 3 роки і маючи сина-школяра, я можу з упевненістю сказати: школи, вчителі і програми тут точнісінько такі самі, як і в Житомирі. Більше того, я б сказав що з матеріально-технічної сторони школи Львова програють Житомиру - будівлі старіші, ремонти гірші, пластикових вікон в класах нема, а вже про такі речі як комплексні енергозберігаючі проекти чи обсерваторії у школах тут і зовсім ніхто не чув.

Але результати випускників доводять, що не в матеріальній базі школи діло. Діло в середовищі вцілому.

Давайте візьмемо абстрактних школярів зі Львова та Житомира і поглянемо на їх мотивацію, розуміння цінності освіти та загальну підготовку до ЗНО.

Математика

Я пам'ятаю, як ми вчили математику в житомирській школі. В початковій та середній все було добре: арифметика, дроби, відсотки. Дуже легко зрозуміти для чого все це потрібно - і тому ти це вчиш. Ну, умовно, щоб на базарі тебе не обраховували. Але потім були старші класи і нові незрозумілі слова: логарифми, ліміти, похідні, інтеграли. Ми питали вчителів та батьків для чого нам це все в житті знадобиться - і чули у відповідь щось на кшталт: "ну, ти зможеш розрахувати крило літака або двигун ракети". А навколо нас вирували буремні 90-ті, коли інженери, здатні розраховувати крила літаків та двигуни ракет, торгували на базарі шкарпетками та вирощували на городі картоплю. Просто щоб вижити. Ми дивились на них - і зовсім не хотіли такої долі. І переважно не вчили ту математику.

Якщо ж ми подивимося на сучасний Львів, то друге, що побачимо (після натовпу туристів) - це бум інформаційних технологій. Сотні компаній, десятки тисяч працівників, офіси на кожній вулиці, конференції, курси, коворкінги, стартапи. Адекватні зарплати. Гуртки для дітей, "година коду" (масово! для всіх!) тощо. І на питання сучасного львівського школяра "а навіщо та математика?" є чітка відповідь: щоб потрапити в ІТ. Тригонометрія використовується в комп’ютерних іграх, а похідні та інтеграли - в аналізі даних та статистиці. Хочеш цим займатися? Вчись! І вони вчаться.

Як ІТ бачить житомирський школяр? Ніяк не бачить. Два з половиною офіси ІТ-компаній на все місто, та й ті поховані десь за турнікетами. Одна конференція на 2-3 роки. Чітко відсутня програма якихось заохочень до ІТ з боку міської влади або органів освіти. І досі на вулиці достатньо інженерів, що могли б розраховувати крила літаків, але продають шкарпетки та вирощують картоплю. І на питання для чого потрібна математика житомирський школяр відповіді не знаходить.

Історія України

Я пам'ятаю, як вчив історію України в житомирській школі. Десь так само, як міфи древньої Греції та твори Шекспіра. "Ось тут, значить, Геракл завалив гідру, тут Ромео з Джульєттою потруїлися, а от тут Володимир хрестив Київську Русь". Ну, ок. Реальність всіх цих подій і їх вплив на сьогодення відчувалися приблизно однаково: ніяк. Історію було вчити важко, бо в Житомирі ніяких особливо важливих подій не сталося, історичних будівель не збереглося, історичних постатей не проживало. Ти читаєш підручник з історії і віриш у нього десь так само, як у подорож Більбо з гномами в печеру дракона за золотом. Прочитав і забув.

У Львові все інакше. Жити тут і зовсім не знати історію - то просто дивно якось. Місто дихає на тебе нею, кожна кам'яниця про щось розповідає. Ось тут був Галицький Сейм, а тут проголошували незалежність України, а тут проїздив цісар, а тут було товариство Просвіта, а тут козаки Хмельницького замок брали, а тут єзуїти монастир звели, а тут ... Та навіть коли ти бачиш генделик, на якому написано, що у Львові придумали гас - ти запам'ятовуєш і це. А то теж історія.

Англійська мова

Я пам'ятаю, як починав вчити англійську мову. Було це у третьому класі. До нас в клас зайшла вчителька та привіталась якимись незнайомими словами. Ми повідкривали роти, полупали очима і стали чекати, що буде далі. Вчителька поставила на стіл грамофон (я не брешу! грамофон!), а на нього - пластинку. Увімкнула. Ми 5 хвилин слухали розмову двох чоловіків і не зрозуміли в ній жодного слова. Потім вчителька пояснила нам, що то був діалог англійською мовою між паном, що зайшов у лондонський ресторан на обід, та офіціантом. Вчителька пообіцяла нам, що вже за кілька років ми опануємо англійську настільки добре, що опинившись у Лондоні, зможемо замовити собі обід. Тут треба уточнити, що на дворі стояв 1992-ий рік, навколо валився СРСР, на вулиці тролейбуси не щодня ходили, а подорож до сусіднього обласного центра захоплювала більше, ніж зараз навколосвітня. Який Лондон? Діти, народжені у 80-ті, більше вірили в можливість полетіти на Марс, ніж у шанс зайти в англійський ресторан. Ну і вчили ми ту англійську відповідно. Багато хто потім пошкодував, але то було вже пізніше.

У Львові іноземна мова дуже близько. Вона в ІТ, у вустах туристів, на конференціях, у меню ресторанів. Вкрай важливо також те, що тут рукою подати до кордону. Півгодини на Інтерсіті чи автобусі - і ось ти в Євросоюзі. Аеропорт з лоукостерами по всій Європі. 30 євро - і ти в Лондоні, Мюнхені чи Відні. Пересічний львівський школяр до моменту здачі ЗНО вже кілька разів був за кордоном. Навіть якщо він з не дуже заможної родини. Хай то часто лише поїздки на закупи чи до родичів, що там працюють. Але коли ти своїми очима бачиш, наскільки потрібне знання іноземної мови - ти її вчиш.

Житомир, на жаль, ближче до Європи не стає. Аеропорт, з якого нічого не літає. Залізничний вокзал, з якого нічого не їздить. Півдня до кордону на автобусі. Лондонський ресторан настільки ж далекий для сучасного житомирського школяра, яким і був для мене 25 років назад.

Українська мова

В Житомирі я вчився в україномовній школі. Більшість уроків було українською. Але що ж було на перерві, після уроків, на вулиці, вдома, в телевізорі? Російська, суржик і дуже мало української. І виходило загалом десь 3-4 години української мови на день. І знали ми її відповідно. У Львові мій син вчиться в україномовній школі. Він має всі уроки (крім англійської) українською мовою. А ще він чує і використовує її на перервах, після школи, на вулиці, у гуртках, в магазині, вдома. Має художні книги українською і дивиться мультфільми нею ж. 15-16 годин української мови на день. І здасть він свого часу ЗНО настільки краще мене, що мені буде і соромно, і радісно. Бо не можна не знати того, що ти використовуєш щодня зранку до ночі.

Чи змінилось щось в Житомирі? Було б неправдою сказати, що ні. Української стає більше. Її чути то там, то там. Але житомирський школяр не буде мати 15-16 годин української мови на день. Він буде мати 5-6 в кращому разі. І відповідно здасть своє ЗНО.

Для чого я все це написав? Без сумніву, Львів залишиться Львовом. Його випускники будуть і надалі показувати високі результати. Чи зміниться Житомир? Цілком можливо. Питання мотивації, світогляду, прагнення до самоосвіти - вони ж лише в голові. На них можна знайти правильні відповіді. Дайте школяру з будь-якого міста трохи натхнення: якась екскурсія, якась стипендія, якась подорож за кордон, якийсь приклад вдалої освіти/роботи в Україні - і він потягнеться до світла знань. Сподіваюсь, колись наша держава зможе дати цей шанс кожній дитині.

Нагадаємо, цього року Житомирський міський ліцей при ЖДТУ увійшов у сотню кращих шкіл України, навчальний заклад зайняв 73 місце.