«Звикла жити не для себе, а для людей»: історія 96-річної вчительки з Житомирської області

Галина Хрипун, 96-річна вчителька початкових класів ЗОШ I-III ступенів у селі Дмитрівка Житомирської області. Пані Галина вже давно на пенсії, проте дуже сумує за улюбленою роботою.

Новое Время у межах інформаційної підтримки проєкту Global Teacher Prize Ukraine 2019, ініційованого ГС Освіторія, представляє вчителів з усіх куточків України, які надихають своєю щоденною роботою.
 

---

Розповідає Галина Хрипун:

За два роки до війни викладала німецьку мову й фізкультуру у селі під Житомиром. Відразу по закінченню Бердичівського педучилища. Продовжувала працювати й під час Другої світової. Хоча коли німці прийшли, ще певний час школа працювала, потім один клас залишився, а потім і школу закрили. На початку війни вчителювала одна, більше нікого не було. Директора забрали на фронт, усіх вчителів призвали до армії. А мене мало не розстріляли…

Я одна залишилася з дітками-учнями на лінії фронту. Там, де зараз межують Гришківці і Дмитрівка, був кордон. І я на цьому кордоні стояла щодня. До мене направляли дітей 1−4 класів. І я всіх дітей приймала. Це все відбувалося на лінії фронту. Я як згадаю… Боже! Я відповідала за шістдесят маленьких дітей. Як довелося працювати тяжко! Й тільки-тільки німців вигнали, повернувся наш директор із фронту, то відразу мені подзвонили: «Галино Миколаївно, йдіть у школу працювати».

У повоєнні часи працювала одна на чотири класи, всі учні початкової школи сиділи в одній кімнаті. Сама як могла обладнала класну кімнату: столи, лавки… Звичайно, важко було проводити навчання без учнівського приладдя. Важкі часи були для всіх. Проте життя тривало, дітей треба було вчити.

Коли вийшла на пенсію, була вже дуже стара. На той момент було п’ятдесят років роботи у школі за плечима. Майже все життя я проробила в Дмитрівській школі. Півстоліття промайнуло як один день. Пригадую прикрий період за старих часів, як у мене забрали клас, як я залишилася без роботи. Чому? Бо безпартійною була. Вийшла до коридору, сіла, плачу й думаю: «Що ж я буду робити? Це ж я без роботи. Грошей немає, нічого немає». Проте добрі люди мене відстояли. Сорок п’ять років пропрацювала на одному місці, в одній школі. Потім ще п’ять у гімназії. Разом п’ятдесят.



Багато випусків було у мене, багато учнів пройшли мої уроки. Зараз учні вже не приходять. Не бачила я вже нікого. Всі вони давно повиростали, посивіли, кожен має своє окреме щастя.

Мені завжди подобалася моя робота. Хороша робота була. Я завжди любила дітей, любила школу, любила свої класи. І я завжди відчувала, розуміла дітей, а вони розуміли, чули мене. У мене учні завжди були одними з найкращих, завжди ними пишалася.

За свої 97 років чого тільки не пережила: війни, голод, Чорнобиль, революції… Але все пережила. Проте останні роки прошу Бога, щоб мене скоріше забрав. Щоранку прокидаюся і кажу: «Господи, забери мене. Я не можу вже жити. Скільки ж мушу ще жити?» Я ж така молода і завзята була! Весь час на роботі, серед людей. А зараз вже багато років не роблю, вже на пенсії, то я вдома в хаті сама. То добре, що приїхала донька та зі мною зараз, глядить мене. А так би що я робила? Нічого. Мучилася б. Бо звикла жити не для себе, а для людей...
 

---

Global Teacher Prize Ukraine – щорічна національна премія для вчителів, яка була заснована в 2017 році. На премію Global Teacher Prize Ukraine цього року подали заявки майже 3 тисячі вчителів із великих міст та невеличких селищ з усієї країни. Ім'я переможця назвуть на урочистій церемонії 5 жовтня.