«За залізною завісою»: Петро Авраменко про життя житомирського театру під час пандемії

Із початком карантину залізо-бетонна завіса 20 метрів заввишки відгородила сцену Житомирського драматичного театру від глядацької зали, недвозначно натякаючи, що ніяких театральних дійств та вистав найближчим часом чекати не варто.

Така завіса є у кожному театрі. Ця вогнетривка, димонепроникна конструкція миттєво опускається на сцену в разі пожежі.

Але режисер Петро Авраменко побачив в ній дещо більше — алегорію на той ізольований світ, в який перетворилась наша планета через COVID-19. Намагаючись не втратити глядача, разом із трупою він почав знімати онлайн-проєкт про життя театру на карантині. Проєкт так і назвали — "За залізною завісою".

Режисер Петро Авраменко в інтерв'ю Українській Правді розповів, як театр опановує онлайн та звикає жити без живих очей у глядацькій залі.
 

---

— Розкажіть про ваш театр докладніше. Скільки йому вже років? Скільки людей зазвичай відвідували ваші спектаклі?

— Ми відсвяткували 75 років, базуємось у центрі міста Житомир. 

Будівля більше схожа на будинок партійного з’їзду: ніякої особливої архітектури і ніякого капітального ремонту вже багато років. У нас 900 посадочних місць. 

З одного боку, великий зал — це прекрасно для концертів. Але для вистав не зовсім зручно, тому що такий повний зал набрати вкрай важко. 

До коронавірусу у нас в середньому бувало по 600 житомирян на кожній виставі. Тішимося тим, що багато хто приїздили навіть з Києва. Загалом, у театрі 160 працівників, з яких 70 — творчий склад.

— Тобто можна сказати, що театральне життя у Житомирі досить жваве. Що ви порадили би подивитися з вашого репертуару?

— Я би порадив подивитись весь репертуар, але запрошую на свою виставу "Вій" за Гоголем. 

А ще порадив би дитячі казки, з яких ми намагаємось робити не просто шоу, а ще й вчимо дітей певним моральним цінностям. 

Коли я починав кар’єру актора 21 рік тому назад, грати для студентів та дітей вважалося найгіршим, тому що більшість із них не розумілися на театральній культурі. А зараз ми, навпаки, від цього кайфуємо, адже свого часу почали прививати цю культуру дітям. Сучасні студенти ладні вловити ідею режисера краще за досвідчених театралів.



— Але сьогодні звичний ритм життя театру зламано. Як намагаєтесь пристосовуватися до цієї кризи? Яким чином змінилися ваші репетиції?

— Як тільки оголосили карантин, ми відразу створили електронну систему штатного розпису, і тепер актори самостійно вивчають хорові партії, танцювальні елементи, повторюють діалоги по скайпу. 

Оркестр теж вимушений працювати дистанційно. Усі ці онлайн-репетиції — це дуже складно для акторів. Але для підтримання форми ми вимушені так працювати. 

— Як ви прийшли до думки, що треба знімати програму про свій театр? 

— Ми вигадали цю ідею разом із провідною актрисою театру Оленою Заведією, щоб остаточно всіх підбадьорити. Назва прийшла одразу — "За залізною завісою". 

Така завіса є в кожному театрі, вона має перекривати глядацьку залу від сцени під час пожежі. Ви її просто ніколи не бачите. Ми подумали, що це чудовий прообраз того, що зараз відбувається у світі, адже ми всі наразі за залізною завісою.
 

— Про що розповідаєте у випусках і де транслюєте цей проєкт? Він знімається на мобільний телефон чи на щось більш професійне?

— Програма знімається на телефон мною, Оленою і, власне, всім складом нашого театру. Показуємо репетиції, сюжети, торкаємось різних соціальних тем, наприклад, про необхідність носіння маски, про легенду створення вишиванки. 

Уже створили сім випусків. Це дуже стимулює акторів, адже вони знають, що їх побачать в інтернеті, і викладаються на повну під час кожної домашньої репетиції. 

Наша головна мета — у такий спосіб нагадати глядачу, що ми є, що театр живе і працює. 

— Розкажіть, як тепер зміниться ваш репертуар? Які прем'єри зірвалися?

— У нас мала відбутися одна прем’єра вистави на великій сцені, одна на малій, дитяча вистава та музичний фестиваль, який ми хотіли започаткувати. 

Робота, на жаль, зупинилася. А щодо майбутнього, я не знаю, що вам відповісти, і не знаю, як прогнозувати його. 

Ми можемо сподіватися на той сценарій виходу з карантину, якій озвучують у Кабінеті Міністрів, але якщо в окремому регіоні станеться спалах захворюваності, то певно, що той сценарій для регіону зміниться.  

Знаєте, говорять, що від будь-якої ситуації чи події хтось у кінцевому випадку матиме користь. Я не можу уявити, яка сфера виграє від цього коронавірусу. Точно не ми.

— Що відбувалося з акторами під час карантину? Відправили когось у відпустку за свій рахунок, чи ні? Чи зрізали зарплати?

— Поки нам пощастило: нас не звільнили і ми не пішли за свій рахунок, нараховуються зарплати. 

Але є певні особливості. 

Наприклад, я займав основну ставку режисера і за сумісництвом півставки актора, тому що і сам граю у виставах. Ці акторські пів ставки скасували на час карантину, а для мене це суттєво, адже зарплати мізерні.

— Скільки втратили в грошах через скасовані вистави, не рахували?

— Втратили, але суму не так просто підрахувати. Скажу так — вона точно не маленька. 

— Сумуєте за публікою, за глядачами? Як узагалі ставитесь до тієї думки, що театр як жанр може існувати онлайн? 

— Театр без глядача неможливий. Онлайн-театр це повний абсурд. 

Для цього існує інший жанр — кіно. А театр створений на віддачі — я віддаю глядачу, він віддає мені. Актор не може грати на пустій сцені. Навіть довгі репетиції не приводять ні до чого доброго. Поки актор не відчує глядача, тобто його реакцію, виставу не можна назвати повноцінною. 

— Ну хоч щось добре вдалося вам відшукати у цьому карантині?

— Одне-єдине — я зміг подивитися деякі закордонні та київські вистави в інтернеті, адже не маю змоги відвідати їх усі. 

Усе решта з того, що коїться навколо — це суцільний жах. Читаю пост у фейсбуці, в якому пишуть: мовляв, тепер ми зрозуміли, що професія лікаря по-справжньому важлива, а от без співаків, акторів та шоу-бізнесу можна і прожити. 

Я безмежно вдячний лікарям, але, вибачте, нам що тепер, зникнути? По-перше, не можна так категорично порівнювати, а по-друге, лікарі лікують тіло, а ми — душу. 

— 27 березня було ваше професійне свято, День театру. Як відзначали?

— Останні роки ми в цей день або граємо виставу, або робимо концертну програму чи театралізоване дійство, а вже після цього невеличкий фуршет для нашої театральної родини. 

Цього року у нас не було ані глядача, ані фуршету. Лише привітали одне одного на словах. Мала відбутися прем’єра, але не сталося.

— Як ви вважаєте, пандемія вплине на театральну культуру в майбутньому? Щось зміниться?

— Я вважаю, що новий театр з’явиться тоді, коли з’явиться нова драматургія, і вона сама продиктує нові поставки та нові форми. Хоча в театрі нічого по-справжньому нового вигадати неможливо. 

Звичайно, з’явиться драматургія і про цей коронавірус. Я навіть впевнений, що дуже скоро з’являться комедії про це.

— Комедії?

— Так, чому ні? Людство має прощатися з негараздами та трагедіями, як тільки все закінчиться остаточно.



— В уряді досі немає Міністра культури. Які кроки галузь хотіла би побачити від нової людини на цій посаді?

— Я взагалі не розумію, чому ніхто з влади не говорить про театр? На кіно ще якось звертають увагу, а про театри годі й говорити. 

Сфера культури — це грона калини: одна, але різного кольору і різної структури. Ростуть ці грона на одному дереві, але функціонують по-різному. І якщо не поливати це дерево, воно висохне. 

Театр в першу чергу — це актор. 

Наші актори у пошуках кращої долі повиїжджали за кордон — Китай, Індія. З нашого театру теж поїхали. І це ненормально, коли професіонали виїжджають. 

А багато хто з можновладців, побувавши у якихось серйозних закордонних театрах, приїжджають і можуть годинами мені розповідати, які прекрасні постанови вони там бачили. 

А хіба ми гірші? Якщо в нас немає нормальної автівки, то як ми можемо перемагати у гонках? 

Якби тих закордонних акторів та режисерів занурити в наші умови, я б хотів побачити, що вони поставили б.

До джерела театру люди приходили і будуть приходити. І не можна допустити, щоб це джерело пересохло. 

Тетяна Мерцалова, Українська Правда